Тренер Шахтаря пояснив феномен успіхів збірної Хорватії
Головний тренер донецького Шахтаря Ігор Йовічевич поділився своїми думками про чемпіонат світу в Катарі
У другій частині великого інтерв’ю наставник гірників Ігор Йовічевич поділився враженнями від чемпіонату світу в Катарі. Його слова приводить офіційний сайт клубу.
— Ігоре, за кого ви вболівали у фіналі чемпіонату світу?
— За футбол. Я гадаю, що якщо вже Хорватії судилося програти, то програти чемпіонові світу. Футбол переживає період щастя, адже найкращий футболіст у його історії здобув цю нагороду. І мені здається, усі нейтральні вболівальники хотіли, щоб це сталося. Ми схильні ідеалізувати когось, то нехай це буде Мессі — завдяки своїй дисципліні, поведінці на футбольному полі й сталості. Останні 15 років він грає на стабільно високому рівні, і ця перемога — корона для нього, статус і повага, надто в Аргентині. Гадаю, футбол йому повернув усе те, що він віддавав останні 15 років.
— Хорватія вдруге поспіль фінішує в трійці найкращих збірних планети. Як це можна пояснити?
— Це дуже складно пояснити. Люди з Іспанії, Канади, Франції теж запитують мене: як вам удається це робити, якщо у вас населення країни менш ніж чотири мільйони осіб? Іноді навіть самі собі не можемо це пояснити, але ми точно маємо талант як фундамент, маємо характер і менталітет переможця. Гадаю, талант множиться на характер, як я раніше й говорив в інтерв’ю. Також ще є вимоги вболівальників, адже в нас футбольна нація. І ми вимагаємо стільки, що йде багато критики навіть протягом чемпіонату світу: тут ми зіграли так, проте могли краще, чому грає один, а не інший? Є багато критики під час самого турніру. Є враження, що команда програє кожен матч із рахунком 0:6, коли читаєш газети та слухаєш телебачення. Але коли чемпіонат закінчується й підбиваються підсумки, то на вулиці виходять по 300—400 тисяч осіб, і всі тебе хвалять. Багато вимагають, однак такий менталітет: хорвати не терплять посередності. Футболісти це розуміють і дають більше, ніж можуть дати насправді. У цьому я бачу єдине пояснення того, як можна обіграти фаворита. Або ж фаворитами стали вже ми. Три медалі протягом 25 років має не кожна збірна, і навіть великі фаворити такого не мають. Дві бронзи та срібло дають право нам говорити про те, що Хорватія — футбольна сила. Два рази поспіль ми з медалями і показуємо дух, бійцівські якості, де один-два таланти можуть вирішити долю матчу. Хорватська єдність і патріотизм відбиваються в результаті. Хоча також ми маємо тренера, який останні п’ять років здійснює відмінну роботу зі зміною поколінь. На цьому мундіалі було 18 нових футболістів порівняно з минулим турніром, 2018 року. Так, можна сказати, що ти втратив перше або друге місце, але ти й без того лишаєшся на вершині. Логічного пояснення цього немає. У нас снігу немає взагалі, проте в нас є чемпіони світу з лижного спорту: Яниця Костелич та Івиця Костелич. У нас було лише три басейни, а ми стали чемпіонами світу з водного поло. Ми — чемпіони світу з багатьох видів спорту.
— Ментальність чемпіонів?
— Ментальність працює в стресовій ситуації: коли всі падають, то ми можемо вистояти, зробити крок уперед і перебороти страх. Ми всі граємо зі страхом. І той, хто каже, що немає страху під час матчу чи до нього, бреше. Я спілкувався з тренерами, які вигравали Лігу чемпіонів, і всі говорили, що мали страх. Я пояснював: ідеться не про той страх, який блокує та сковує. Цей страх вимагає від тебе концентрації, фокусу — і ти починаєш робити те, що мусиш. Єдність і синергія характерів. У збірній Хорватії немає его, і в цьому також фішка. Ніхто не думає, що він вищий за команду. У збірній Хорватії всі — хорвати. Немає збірної — йде конкуренція між загребським Динамо, Гайдуком та іншими. А збірна — одразу всі разом. Ми всі змагаємось на футбольному полі як одне ціле.
— Чи побачили ви щось нове для себе на чемпіонаті світу з погляду тактики?
— Побачив, адже чимало футболу переглянув, послухав дуже багато коментарів, дивився всі спортивні програми. Удосконалював себе, хотів узяти те, що може допомогти мені як тренерові. І зрозумів, що у футболі логіки немає. Така велика значущість успіху, що чинник єдності, я гадаю, є фундаментом. Гарна атмосфера в роздягальні — це фундамент. Тому що іноді тренери не контролюють тактичний малюнок на футбольному полі: коли божевільна ситуація, коли йдеш ва-банк, коли команда, яка «горить», хоче протягом останніх 15 хвилин упіймати момент, то руйнується вся тактика, весь план на гру — немає ні плану А, ні плану В, ні плану С... Це емоції, чисті емоції. І кілька команд завдяки емоціям пройшли далі та зробили результат. Це щодо психологічного компонента. Тактичний компонент: усі, хто хотів грати в гарний футбол, а це вже, мабуть, якась нова тенденція, — вони всі рано вирушили додому: що німці, що бельгійці, що серби, що іспанці. І бразильці, які грали пас-пас-пас, — вони вже вдома давно. Високо ті, хто зумів терпіти, грав у трохи негарний футбол, за який їх критикували. Наприклад, нас, Хорватію, критикували за те, що ми оборонялися, не обіграли нікого протягом 120 хвилин, десь виграли за пенальті, однак ми билися до останнього в четвірці найкращих. Французи так само — грали в контратаку на Мбаппе. Марокко, сенсація чемпіонату, грали в пресинг і контратаку. Якщо невдалий пресинг, то назад, у низький блок і без м’яча терпиш-терпиш до контратаки. Тож тенденції — терпіти, низький блок і контратаки. Усі, хто хотів грати у футбол гарно, — вони всі 1/4 фіналу не подолали. Цей чемпіонат світу був прагматичнішим, адже грали всі на результат, а не на те, щоб сподобатися вболівальникові. Тому що вболівальник хоче бачити результат, і йому однаково, яким шляхом ти досягнеш цього результату. Бо якщо зараз із холодною головою аналізувати певні матчі, то справді не було гарного футболу, якого хоче вболівальник, але якщо результат позитивний, то всі виходять на вулицю і разом святкують. Тож футбол — це гра емоцій.
Ігор Йовічевич: «Зараз я прошу молодих футболістів ставати лідерами»