Піонери збірної України: долі учасників першого матчу

Zbirna.com 30 квітня 2017, 07:20

50818

★★★★★

0 голосів

Піонери збірної України: долі учасників першого матчу

КОМАНДА1 розповідає про футболістів, які відкривали першу сторінку історії збірної України Первый состав сборной Украины. Верхний ряд (слева направо): Олег Лужный, Сергей Погодин, Сергей Беженар, Юрий Никифоров, Сергей Щербаков, Игорь Кутепов. Нижний ряд: Сергей Третьяк, Сергей Ковалец, Илья Цымбаларь, Олег Саленко. Фото УКРИНФОРМ

Первый состав сборной Украины. Верхний ряд (слева направо): Олег Лужный, Сергей Погодин, Сергей Беженар, Юрий Никифоров, Сергей Щербаков, Игорь Кутепов. Нижний ряд: Сергей Третьяк, Сергей Ковалец, Илья Цымбаларь, Олег Саленко. Фото УКРИНФОРМ

Перший склад збірної України. Верхнвй ряд (зліва - направо): Олег Лужний, Сергій Погодін, Сергій Беженар, Юрій Никифоров, Сергій Щербаков, Ігор Кутепов, Юрій Шелепницький. Нижній ряд: Сергій Третяк, Сергій Ковалець, Илля Цимбалар, Олег Саленко. Фото УКРИНФОРМ29 квітня виповнилося 25 років від дня першого матчу національної команди України. В Ужгороді на стадіоні Авангард наша збірна програла Угорщині – 1:3. КОМАНДА1 розібралася, у кого і як склалася доля у подальшому…

Стартовий склад

Ігор КУТЕПОВ (Динамо, у збірній України — 4 матчі) Після першого поєдинку не виступав за збірну України більше року, у жовтні 1993-го провів ще три матчі в ході американського турне із капітанською пов’язкою, на чому і поставив крапку у кар’єрі воротаря національної команди. У 1994-му поїхав із Києва до Росії, грав у Тюмені, Москві (ЦСКА), Ростові та Щолкові. У 2000-му повісив бутси на цвях. Кілька років працював тренером воротарів у московському ЦСКА. 2003-го повернувся до рідного Харкова, став директором школи Металіста, із 2011-го – вже академії клубу. Очолює її досі, незважаючи на відсутність фінансування. Працював тренером воротарів у молодіжній збірній України (2012—2015). Олег ЛУЖНИЙ (Динамо, у збірній України — 52 матчі) З усієї обойми першого складу збірної України досяг найбільших успіхів. У 1989—1990 роках встиг провести вісім матчів за збірну СРСР, мав добрий досвід. Із часом став капітаном синьо-жовтих, 39 разів виводив команду на поле у цьому статусі. Брав участь у п’яти відбіркових турнірах – чемпіонатів Європи 1996-го, 2000-го і 2004 років, чемпіонатів світу 1998-го та 2002 років. 1999-го 31-річний Лужний переходить до лондонського Арсенала, з яким стає чемпіоном Англії, дворазовим володарем Кубка Англії, фіналістом Кубку УЄФА. Тренерську кар’єру починав у Латвії, у 2006—2012 роках працював у штабі київського Динамо, кілька разів перебирав на себе керівництво командою. Самостійно очолював Таврію (2012—2013), у 2016-му обіймав дещо дивну посаду головного тренера всього клубу у Карпатах. Юрій НИКИФОРОВ (Чорноморець, у збірній України — 3 матчі) У 1987-му став чемпіоном світу серед 17-річних і отримав приз кращому бомбардиру, але поступово перекваліфікувався у захисника. 1992-го провів чотири поєдинки за збірну СНД і три – за збірну України, а у вересні 1993-го дебютував у збірній Росії, куди потрапив із московського Спартака. Побував на ЧС-1994, Євро-1996 та ЧС-2002. Із Спартака 1996-го перейшов до іспанського Спортинга, виступав у Нідерландах та Японії. У 2005-му залишив великий футбол, грав за пляжну збірну Росії, займався бізнесом в Іспанії, грав за ветеранів клубу із Хіхона. У 2014-му пройшов навчання у школі тренерів, працював у Казахстані, у Кубані, зараз – асистент головного тренера московського Динамо-2. Сергій БЕЖЕНАР (Дніпро, у збірній України — 23 матчі, 1 гол) В юнацькому віці вважався зіркою нарівні із ровесником Никифоровим, але від самого початку грав у центрі захисту. Славився потужним ударом, хорошим довгим пасом. Три матчі у збірній провів із капітанською пов’язкою. Узимку 1995 року перейшов із Дніпра у Динамо, будучи одним із найсильніших захисників України. До кінця 1997-го виступав в основі збірної, відіграв два цикли – Євро-1996 і ЧС-1998. Із 1998-го почав колесити по світу — Ворскла, київський ЦСКА, Туреччина, Росія, Казахстан. У 2004-му завершив кар’єру у клубі другої ліги Факел (Івано-Франківськ). Працював в академії Динамо, із футболістами 1997 року народження виграв юнацький чемпіонат України у 2013-му, але за рік залишив свою посаду. Грає за збірну ветеранів. Сергій ТРЕТЯК (Чорноморець, у збірній України — 2 матчі) Уродженець Херсона був найстаршим у тому складі збірної – 28 років. У другому матчі був капітаном. Але надовго у команді не затримався, влітку 1992-го емігрувавши до Ізраїля, громадянином якого зараз є. До 2000 року виступав за Бейтар із Єрусалима, ставши одним із легендарних гравців в історії клубу. Тричі вигравав чемпіонат Ізраїля в якості футболіста – у 1993-му, 1997-му і 1998 роках, потім двічі – в якості асистента головного тренера Бейтара (2007, 2008). Працював і з молоддю. Але у клубі змінилося керівництво, і Третяка звільнили. Сергій КОВАЛЕЦЬ (Динамо, у збірній України — 10 матчів) Парадокс, але один із найяскравіших плеймейкерів України 1990-х років у збірній країни провів не так уже й багато матчів (10) і взяв участь лише в одному відбірковому турнірі – Євро-1996. Одного разу виводив команду із капітанською пов’язкою. У своїй клубній кар’єрі неодноразово змінював прописку, у чемпіонаті України виступав у Києві, Дніпропетровську, Львові, Запоріжжі, Луцьку і Борисполі. У Борисполі 2005-го перейшов на тренерську посаду, того ж року став асистентом Мирона Маркевича у Металісті. З 2008 року працює самостійно. Очолював Львів, Олександрію, Оболонь, словацький Татран, запорізький Металург, молодіжну збірну України. Із серпня 2016-го по січень 2017-го тренував литовський Тракай. Ілля ЦИМБАЛАР (Чорноморець, у збірній України — 3 матчі) Унікальний за своєю обдарованістю гравець. На початку 1993 року перейшов у московський Спартак і вирішив виступати за збірну Росії, з якою побував на ЧС-1994 і Євро-1996 (забив гол Італії). Кращого футболіста Росії 1995 року сватали у топ-клуби Європи, але у Спартаку він дограв до 30-ти років, 2000-го пішов у Локомотив, а 2002-го завершив кар’єру в Анжі. З 2003-го по 2011-й працював тренером у російських клубах, самостійно очолював команди з Рязані і Нижнього Новгорода. Потім грав за ветеранів. Помер 28 грудня 2013 року в Одесі. Юрій ШЕЛЕПНИЦЬКИЙ (Чорноморець, у збірній України — 1 матч) Перший капітан в історії збірної України за неї більше не виступав, хоча перебував у дуже продуктивному віці – 27 років. У ФФУ вважали за краще зробити вигляд, що не помічають футболіста, який влітку 1992-го поїхав до Туреччини. Там Шелепницький виступав за Трабзонспор (став бронзовим призером чемпіонату), Алтай і Денізліспор до 1998-го, а після цього повернувся на батьківщину – до Буковини, якій віддав ще шість років кар’єри. Працював у ній тренером, у 2015-му очолював аматорський Маяк, тренує дітей у Буковині, а у березні 2016-го був обраний президентом ДЮФЛ (Дитячо-юнацької футбольної ліги) Чернівецької області. Олег САЛЕНКО (Динамо, у збірній України — 1 матч) Футболіст, що народився у Ленінграді, провів за збірну України один матч, а 1993-го, вже перейшовши із київського Динамо до іспанського Логроньєса, дебютував у збірній Росії. Пік його кар’єри припав на ЧС-1994, де 25-річний форвард забив п’ять м’ячів у матчі із Камеруном (рекорд ЧС). Усього на тому турнірі він оформив шість голів і отримав Золоту бутсу, а потім перейшов до Валенсії. Але після цього у нього почався спад. У 1995-му Саленко перебрався до Шотландії, грав у Туреччині і Польщі, мав проблеми з колінами, через що достроково повісив бутси на цвях. Мешкає у Києві. Тренував збірну України із пляжного футболу, аматорський клуб Тайгер із Броварського району Київської області, зараз виступає в якості експерта. Сергій ПОГОДІН (Шахтар, у збірній України — 1 матч) У день матчу з Угорщиною йому виповнилося 24 роки, але такий символізм не допоміг йому затриматися у збірній України. Після Шахтаря перспективний футболіст (наприкінці 1980-х його забрали із Зорі до дублю київського Динамо) пограв у Нідерландах, Росії, Іспанії, Ізраїлі. Провів три матчі у Примері за Меріду, забив один гол. 1998-го приїхав на батьківщину закінчувати кар’єру. У 2002-му пішов у аматори, у 2007-му на два сезони став граючим тренером команди другої ліги Титан (Донецьк). Потім знову виступав у чемпіонатах Донецької і Луганської областей. Влітку 2016-го вручав призи учасникам проекту Давай, грай у якості ветерана Шахтаря. Сергій ЩЕРБАКОВ (Шахтар, у збірній України — 2 матчі) Наймолодший футболіст у тому складі збірної і кар’єру завершив раніше за всіх. Хоча кращому бомбардиру молодіжного ЧС-1991 пророкували дуже яскраве майбутнє. Ним цікавився ПСВ, але 21-річний форвард Шахтаря опинився у португальському Спортингу, де грав поряд із Фігу та Балаковим. 14 грудня 1993 року, після прощального банкету англійського тренера Боббі Робсона, сталася трагедія. Щербаков після вживання алкоголю сів за кермо і потрапив у серйозну аварію, в якій отримав перелом хребта і параліч обох ніг. Пересів на інвалідний візок, переніс безліч операцій. Тричі був одружений. У 1998-му його взяли на роботу до селекційного відділу московського Локомотива.

Вийшли на заміну

Юрій САК (Чорноморець, у збірній України — 10 матчів, 1 гол) На відміну від Никифорова і Цимбаларя, після переходу до московського Спартака у 1994 році не зрадив Україну і продовжував виступати за нашу збірну. Єдиний гол забив у червні 1994-го команді Болгарії (1:1) у заключному спарингу майбутнього півфіналіста чемпіонату світу у США напередодні фінального турніру. За болгар грали Стоїчков, Лєчков, Балаков, Іванов, Сіраков та інші зірки. У 2002-му завершив ігрову кар’єру, за 15 років працював тренером у 10-ти клубах (вісім професійних, два – аматорських). Остання команда – першоліговий Горняк-Спорт (Горішні Плавні). Іван ГЕЦЬКО (Чорноморець, у збірній України — 4 матчі, 1 гол) Автор першого голу в історії національної команди України. Парадоксально, але у збірній СРСР за один лише 1990 рік Гецько провів більше матчів (5), ніж у збірній України за кілька років (4). Хоча завжди котирувався на дуже високому рівні. Наколотив 150 голів за клуби України, Ізраїля і Росії. Більше – тільки у шести форвардів вітчизняного футболу (Пономарьова, Блохіна, Протасова, Шевченка, Реброва та Воробея). Але м’яч в Ужгороді залишився для нього єдиним за збірну. Можливо, вплинув від’їзд за кордон, але й після повернення він зіграв лише два матчі у 1997-му. У 2001-му потрапив до автомобільної аварії, після якої не зміг вийти на колишній рівень. Тренерська кар’єра на професійному рівні не склалася, зате вдається роль експерта. Також тренує дітей в одеській школі Атлетик. Сергій ГУСЄВ (Чорноморець, у збірній України — 5 матчів) У 1992 році повернувся до рідної Одеси з оренди у Тирасполі, де за сезон наколотив 25 голів за Тілігул, і закріпився в основі Чорноморця. По 1993 рік включно запрошувався до збірної України, але свої бомбардирські якості проявити не зумів. Хоч і став кращим снайпером другого чемпіонату України (17 голів у сезоні-1992/1993). Починаючи з 1993-го побував у Туреччині, Ізраїлі, Росії, повернувся до України. З 2006-го – тренер у СДЮШОР Чорноморець.

Залишилися в запасі

Віктор ГРИШКО (Чорноморець) У збірній України так і не зіграв. Найдосвідченіший у заявці тієї команди – 30 років на момент матчу. Улітку 1992-го поїхав до Трабзонспору, 1996-го – повернувся. Виступав за Миколаїв, потім – за команди Одеської області. У 1999-му навіть повернувся до складу Чорноморця, який пробивався назад до вищої ліги. 2001-го розпочав тренерську кар’єру в овідіопільському Дністрі, де завершив кар’єру ігрову. Потім повернувся до Чорноморця, де обіймав багато різних посад – у тому числі директора СДЮШОР, тренера. 2014-го був переобраний на третій термін головою Федерації футболу Одеси. Євген ДРАГУНОВ (Шахтар, у збірній України — 2 матчі) Досвідчений захисник, капітан Шахтаря, в основному складі якого виступав із 1985 року. У збірній України дебютував 27 червня 1992 року. У 1993-му перейшов до Таврії, у 1994-му залишив Україну – грав у Росії (Лада, Кубань, Шинник) та Німеччині (Рот-Вайсс Ерфурт, Шпандауер, Людвигсфельдер). 2000-го повернувся в Україну, зіграв один матч за Зорю у другій лізі. Помер 10 вересня 2001 року – інсульт. Йому було лише 37… Андрій АННЕНКОВ (Динамо, у збірній України —1 матч) Дебютував у збірній України 26 серпня 1992 року, більше у її складі не виступав. У 1990-му встиг стати чемпіоном СРСР, після від’їзду динамівських зірок за кордон до 1992-го був одним із найдосвідченіших у лавах киян. У 1996-му пішов з Динамо, змінив багато клубів в Україні (Дніпро, Кривбас, ЦСКА, Борисфен), грав у Росії (Уралан) та Казахстані (Іртиш). Працював асистентом головного тренера у Борисфені, Металурзі Д, Княжій. У київському Арсеналі тренував юнаків, а коли клуб був реанімований у 2014-му, очолив першу команду. Восени 2016-го перейшов до ДЮФШ Динамо імені Валерія Лобановського, тренує футболістів 2001 року народження – U-16. Сергій ЗАЄЦЬ (Динамо) У збірній України так і не зіграв. Вважався дуже перспективним футболістом, грав у молодіжній збірній СРСР, ще у 1989 році 20-річним впевнено зайшов в основу Динамо, в якому ще виступали легенди середини 1980-х, але швидко зійшов з орбіти. У 1993 році опинився у вінницькій Ниві, у 1994-му – в Уралмаші. У 26 років завершив кар’єру через травми. Про нього мало інформації – відомо, що до недавнього часу працював дитячим тренером у Києві. Юрій МОРОЗ (Динамо, у збірній України — 1 матч) У збірній України дебютував 27 червня 1992 року. У 1993-му вже грав за Верес, звідки незабаром поїхав до Ізраїля. У 1997-му опинився в Росії, у 2001-му повернувся в Україну, де і завершив кар’єру у Ворсклі. З 2004 року працював із різними юнацькими збірними України. Допомагав Юрію Калитвинцеву із командою 1990 року народження, яка 2009-го стала чемпіоном Європи в категорії U-19. З 2014 року – тренер у молодіжній системі Динамо. Юрій ДУДНИК (Металург З, у збірній України — 2 матчі) За свою багату кар’єру змінив велику кількість клубів. 1993 року опинився у московському ЦСКА, з яким пограв у Лізі чемпіонів, потім повернувся до Запоріжжя. Після цього ще 12 разів змінював клуб, у деякі повертався. Пограв в Арменії за Бананц, бутси на цвях повісив лише у 2007-му, коли йому було 39 років. Працював тренером у черкаському Дніпрі, потім повернувся до рідної Зорі, де до недавнього часу керував командою U-19. Зараз – селекціонер клубу.

Головний тренер

Віктор ПРОКОПЕНКО (у збірній України — 3 матчі) У першому матчі головний тренер Чорноморця відкрито надавав перевагу добре знайомим підопічним з Одеси, але у наступних поєдинках географія клубного представництва значно розширилася. З трьох матчів під його орудою збірна не виграла жодного (нічия і дві поразки). Зате на клубному рівні справи в нього складалися краще. Чорноморець двічі, у 1992-му і 1994 роках, вигравав Кубок України, а волгоградський Ротор ставав бронзовим (1996) і срібним (1997) призером чемпіонату Росії. 2000-го Прокопенко очолив Шахтар, з яким мало не став чемпіоном України у 2001 році, після чого остаточно був визнаний кращим серед других. Працював у московському Динамо, у 2003-му повернувся у Шахтар на посаду спортивного директора, вводив у суть справи Мірчу Луческу у травні 2004-го. У березні 2006-го став народним депутатом України, а 18 серпня 2007-го помер в Одесі – відірвався тромб.