Андрій Шевченко: «Два голи Швеції на Євро-2012 були українським фіналом моєї кар’єри»

Легендарний український футболіст та колишній головний тренер збірної України Андрій Шевченко дав велике інтерв'ю авторитетному британському виданню The Athletic, в якому пригадав свої найвизначніші забиті м’ячі, а вітчизняний сайт dynamo.kiev.ua представив повну версію перекладу.

— Саме тоді — після перемоги на виїзді над Барселоною (4:0) люди почали розуміти, що це була блискуча команда Динамо (Київ), а ви були фантастичним гравцем.

— Так, саме так. Це як виставка, це був наш найкращий виступ. Після цієї гри всі стали говорити про мене, та й про команду теж. Відмінна гра, хороші голи.

— Коли говорять про ту команду, завжди згадують вас і Сергія Реброва. Чому ви так зігралися на полі?

— Тому що ми однаково дивилися на футбол. Ми дружили і поза полем, і коли ці стосунки налагодилися, ми стали грати краще.

— Розкажіть про те, як ви забили той гол головою Барсі.

— Я знав, що воротар вийде на м’яч, і мені потрібно було встигнути першим. Мені вистачило невеликого дотику перед тим, як зіграв воротар — м’яч опинився в сітці.

«Знав, що в той час я був досить швидким футболістом»

— Не менш знаменитий гол ви забили в лютому 2000-го року за Мілан: прохід через оборону Барі за рахунку 4:1. Упевнений, ви пам’ятаєте цей момент.

— Так, я просто пробіг. Знав, що в той час я був досить швидким футболістом і просто намагався обійти першого захисника. Це була одна з моїх сильних сторін, тому що я залишався попереду і чекав, коли щось подібне станеться.

— Вам ніколи не доводилося повертатися назад, щоб захищатися під час кутових?

— Ні, не доводилося. Тренер поставив мене туди, на цю позицію. Просто чекав, коли прийде м’яч. Я хотів перебувати у найкращій позиції, щоб отримувати м’яч. Я обходив захисника і просто починав бігти.

«Було б божевіллям, якби я не дивився перед ударом»

— Є кілька таких голів, де захисники весь час намагаються відтіснити вас від м’яча. У своїй новій книзі ви розповідаєте про інтенсивну фізичну підготовку в Динамо. Це було важливим фактором, коли ви приїхали до Італії?

— Ні, головним чинником був мій низький центр ваги, він дуже низький, доволі стійкий. За хорошого контролю м’яча не потрібно йти праворуч або ліворуч, і захисник має сам ухвалювати рішення, що йому робити?

— Вам було дуже комфортно грати обома ногами. Це те, над чим ви працювали в дитинстві?

— Ну... особливо, коли я грав в Італії, я почав працювати над лівою ногою.

— Легендарний гол із божевільного кута у ворота «Ювентуса» за нічиєї 1:1, грудень 2001 року.
Цей гол представляти не треба. Про нього часто говорять як про ваш найкращий гол. Так?

— Один із них. Маю сказати, що це чудовий гол, але... тут є частка везіння. Тому що я дивився, де мої товариші по команді, і потім просто спробував пробити, тому що не було шансів, що хтось прийде в штрафний майданчик. Я просто спробував покласти м’яч і вийшло дуже вдало. Це хороший гол, хороша майстерність, залишитися на ногах і потім пробити.

— Пам’ятаю, люди говорили, що ви дивилися вгору...

— Я завжди дивлюся! Тому що я маю розуміти позицію гравців, позицію воротаря. Було б божевіллям, якби я не дивився перед ударом. Це був крос? Ні, звісно.

— І це проти Джанлуїджі Буффона. Коли ви грали проти такої людини, це змінило вашу манеру бити?

— З цього кута я міг влучити тільки так. Якби я бив сильно, м’яч було б легко взяти в руки.

«Я міг передбачити дії воротаря, був на 100 відсотків упевнений…»

— Що скажете про гру разом з Індзагі?

— Усе було добре. Піппо — гравець іншого типу. Я мав підлаштовуватися під нього, а не він під мене. Тому що Піппо —типовий нападник, він не рухається, він бачить тільки ворота. Тому мені доводилося пристосовуватися, щоб грати разом із ним, і саме я пристосовувався. Більшу частину часу ми обидва забивали, ми були дуже близькі, бо в штрафному майданчику ми однаково читали ситуації.

— Наступний гол — доволі відомий — у ворота мадридського Реала.

— Так. Був чудовий пас Руя Кошти. І до того моменту, коли м’яч прийшов, я вже підготувався, бачив простір. Я вже встиг добігти.

— У цей час ви часто грали з Андреа Пірло, Кларенсом Зеєдорфом, Руєм Коштою і Кака. Це, напевно, мрія?

— Так, особливо за такої якості цих гравців. Паси настільки були хорошими, що м’яч майже не треба контролювати.

— Вирішальний гол на виїзді — на рідній землі — у матчі-відповіді півфінального матчу Ліги чемпіонів з Інтером (1:1), травень 2003 року.

— Це великий гол. Великий гол. По-перше, захисники Інтера грали по футболісту. Коли ви так граєте, у захисників немає ніякої структури. Це має бути лінія, чотири захисники, або три проти двох. Матерацці вийшов, він мав залишитися позаду. У цьому випадку ми б ніколи не забили цей гол, тому що в такій позиції, якщо вони захищаються втрьох проти двох, шансів немає.

Я міг передбачити дії воротаря, був на 100 відсотків упевнений, що зможу забити. Кордоба намагався поставити підніжку, але я залишився на ногах!

«Це неймовірний гол. Один із моїх улюблених…»

— Переможний пенальті у фіналі Ліги чемпіонів. Розкажіть про цей гол.

— Я пам’ятаю, що просто дивився на м’яч, а потім почув свисток. Я прийняв рішення, коли побачив рух воротаря. Чекав, чекав, чекав... І коли побачив, що його корпус іде вліво, поклав м’яч праворуч. Це було дивовижне відчуття для мене. Буффон намагався обдурити мене, але я просто чекав досить довго, щоб побачити його рух.

— Гарний спогад для вас, це і гол у ворота Тоттенгема (2:1) у березні 2007 року в складі Челсі.

— Це неймовірний гол. Абсолютно неймовірний. Один із моїх улюблених голів. Сила, з якою летів м’яч, була божевільною. Ви бачили реакцію Дрогба? Він не міг повірити в цей гол.

«Я чекав і знав, що у матчі зі шведами Ярмоленко зупиниться з м’ячем…»

— Два голи головою в емоційному матчі збірної України проти Швеції на Євро-2012. Що скажете?

— Так, два голи… Це цікаво. Перший гол — це витвір мистецтва для мене. Я чекв і знав, що Ярмоленко зупиниться з м’ячем. Він зупинив м’яч, увійшов у штрафний майданчик і я вже знав, що він робитиме далі. Далі я створив простір для себе, а він доставив м’яч саме туди, куди потрібно, тому що він великий гравець, він усе розуміє. Він дивився і бачив простір, а потім я просто повинен був зробити рух.

— Ви дивилися на те, як далеко один від одного знаходяться центральні захисники?

— Ось поруч із ним Олаф Меллберг. Біля штанги Андреас Гранквіст — я не дивився на цього гравця. Я зупинявся, йшов, але я не давав Меллбергу знати про це завчасно, тому що якщо я показав би йому завчасно, він помітив би мене. Я мав тримати його трохи позаду. Потрібно просто добре читати кроки і передбачати. Це чудовий гол.

— Чи змінилася ваша гра до цього моменту?

— Так, тому що в мене вже не було колишньої швидкості. І мені довелося набагато краще готувати позицію для себе.

— А останній гол?

— Так, але там той самий кутовий удар, за п’ять хвилин до цього, та сама позиція. У тому випадку я зробив рух (уперед), а потім залишився позаду. Я рухався назад, а потім знову рухався вперед.

— Це було неймовірно — мабуть, ви так уявляли собі цей турнір?

— Для мене ці два голи були українським фіналом моєї кар’єри. Мені було 35 років, майже 36. Це був останній турнір у моїй кар’єрі.