Перший матч збірна України провела у формі Інтера?

Юрій Шелепницький розповів, як став капітаном в історичному поєдинку

29 квітня 1992 року в Ужгороді на стадіоні Авангард збірна України провела свій перший матч. Із капітанською пов’язкою синьо-жовтих на поле вивів Юрій ШЕЛЕПНИЦЬКИЙ, якому на той момент було 27 років.

До речі, практично в усіх командах, за які виступав цей вихованець чернівецького футболу, він виконував почесний обов’язок капітана. І, погодьтеся, це багато про що говорить.

— Відверто кажучи, ми тоді, за великим рахунком, і не усвідомлювали, що творимо історію, — зізнається Юрій Григорович. — Може, тому, що це протистояння відбувалося не у Києві, а у набагато спокійнішому Ужгороді, і особливого галасу навколо нього не зчинилося.  

Тому не дивно, що кандидати до головної команди країни (до такого словосполучення ще треба було звикнути) зібралися лише за два дні до поєдинку, увечері провели тренування, а вже наступного ранку полетіли до Ужгорода, де розмістилися у готелі Закарпаття.

— На вашу думку, чому цей матч не відбувся у столиці?

— Правильно сказав в інтерв’ю вашому сайту один із організаторів того поєдинку Євген Котельников — через фінансові міркування. Адже тим самим угорцям потрібно було оплатити переліт, проживання і харчування. Тоді, після здобуття незалежності, на всьому доводилося заощаджувати. Тому і вирішили приймати збірну Угорщини в Ужгороді, від якого півгодини їзди до кордону із цією країною.

І, пригадується, наші сусіди прибули лише за кілька годин до початку гри. Саме через нестачу коштів не було і можливості скористатися послугами українських футболістів, які виступали у закордонних клубах.

— А хто сповістив вас про запрошення до національної команди?

— Тоді я захищав кольори Чорноморця, а в Ужгороді керувати збірною України довірено було головному тренеру одеситів Вікторові Прокопенку. От він і сказав мені, що оскільки вважає мене кращим опорним півзахисником країни, то я заслуговую на виклик до національної команди.

— Пам’ятаєте, із чиєї ініціативи одразу стали капітаном збірної? Адже у своєму клубі, якщо не помиляюся, ви на той момент були віце-капітаном…

— Ви праві, на поле я виводив одноклубників, лише коли з якоїсь причини не виступав Юрій Никифоров. Щодо збірної, то оскільки тоді її кістяк складали саме футболісти Чорноморця, Віктор Прокопенко вирішив, що й капітаном буде хтось із одеситів. Знаю, що цю роль спочатку запропонували виконувати тому самому Никифорову, але він чомусь відмовився.

— Подейкують, тому, що ще до матчу в Ужгороді зробив вибір на користь продовження кар’єри у Росії.

— Мені складно відповісти однозначно. Мабуть, про це краще спитати самого Юрія. Коли Прокопенко запропонував бути капітаном мені, я одразу із радістю погодився.

— А ту капітанську пов’язку на пам’ять собі залишили?

— Ні, зараз навіть і не пригадаю, хто дав мені її перед грою і куди вона поділася після фінального свистка. Швидше за все, це була пов’язка, із якою Никифоров капітанив у Чорноморці. Звісно, зараз я усвідомлюю її особливу цінність, вона б посідала помітне місце у моєму родинному музеї.

— Але хоча б для футболки, в якій ви тоді грали в Ужгороді, місце знайшлося?

— Знаєте, тут взагалі склалася незрозуміла ситуація. Після матчу я поцікавився у Прокопенка, чи можна залишити футболку собі, і у відповідь почув, що ні. Мовляв, незабаром збірній України доведеться грати у США, і ця форма ще стане у пригоді. До речі, знаю, що й деякі мої партнери по національній команді теж були не проти отримати футболку із тієї гри, але, як бачите, не склалося.

— А це правда, що українська збірна грала у резервній формі італійського Інтера?

— Ясності у цьому питанні немає. Але я володію інформацією, що хоча третя запасна форма міланців теж жовтого кольору, але сині вставки на ній розташовані по-іншому.

А от ті чорного кольору спортивні костюми із синьо-жовтими смугами, що нам видали перед поєдинком в Ужгороді, схоже, справді призначалися для Інтера. Це підтверджують і бирки з назвою італійського клубу поряд із назвою фірми-виробника — Umbro. І думаю, що якщо відпороти емблему Федерації футболу України, то можна було б побачити емблему Інтера. До речі, одразу звернув увагу, що на тій емблемі ФФУ у слові «футболу» дві перші літери чомусь написані через пробіл…

Чесно кажучи, я не знаю, хто тоді займався екіпіруванням збірної України, але важливо, що той спортивний костюм мені таки пощастило залишити собі, і тепер я зберігаю його як реліквію.

Саме так виглядала емблема збірної України під час першого матчу…

— Що Віктор Прокопенко говорив на установці перед матчем?

— Нічого незвичайного. Просив продемонструвати свої найкращі якості, щоб не розчарувати вболівальників, що заповнили трибуни. І все ж таки наша незіграність далася взнаки, перевага угорців у цьому аспекті відчувалася, і вони досить впевнено перемогли — 3:1.

Хоча забий я на 12-й хвилині — усе могло б піти за іншим сценарієм, але після мого удару м’яч влучив у стійку. Було прикро ще й тому, що ми пропускали через безглузді помилки в обороні. Загалом, як то кажуть, перший млинець вийшов глевким…

— Оскільки цей поєдинок був історичним, якісь спільні заходи зі збірною Угорщини заплановані були?

— Хіба що на рівні керівництва федерацій. Угорські футболісти одразу ж вирушили додому, а ми вилетіли до Києва пізно ввечері.

— Цей матч в Ужгороді виявився для вас єдиним у складі національної команди. Чому?

— Напевно, тоді у збірній робили ставку на гравців, що виступали в Україні. Адже у той час у структурі ФФУ не було навіть сервісної служби, яка б займалася вирішенням організаційних питань. Я ж незабаром підписав трирічний контракт із турецьким клубом Трабзонспор і якось одразу випав із обойми кандидатів до головної команди країни.

До речі, коли 1996 року в мене закінчився контракт із уже іншим турецьким ФК, Алтаєм, то мені пропонували перейти до київського Динамо і натякали, що із потраплянням до збірної проблем не буде.

Але я вирішив залишитися у Туреччині, працевлаштувався у Денізліспорі. Якщо відверто, то раніше іноді ловив себе на думці, що варто було ризикнути і спробувати свої сили у Динамо.

Але все-таки я вважаю, що зумів реалізувати себе у футболі, і якщо зараз про щось і шкодую, то тільки про те, що мої виступи за збірну України обмежилися лише одним, хоч і історичним, матчем.

Василь МИХАЙЛОВ

© Копирование контента разрешено только по согласованию с редакцией.